Починається урок. Я говорю. Я замовкаю. Уважно слухаю. Роблю зауваження. Демонструю. Веду дискусію. Жестикулюю. Сміюся. Цікавлюся. Обіймаю за плечі. Граюся.
Знову, знову і знову вдивляюся в очі моїх учнів. І розумію, що без усього цього моє життя вже не має змісту. Без цих безсонних ночей за підготовкою до уроків, придумуванням якихось «цікавинок» для своїх учнів. Без невивчених уроків і маленьких перемог над собою. Без фокусників на уроках. Без Оленок і Денисів. Без виклику «на килим», тому що твої Куліш і Слободян кудись улізли.
А знаєте чому?!
Тому що ніхто і ніколи, ні в якій професії, крім учителя, не має щастя дивитися на світ дитячими, свіжими, чистими очима. Адже ми, вчителі, живемо в особливій країні. І ім'я їй – Школа. Отут кожен день не схожий на попередній, кожна мить – це пошук чогось нового, цікавого. Тут немає часу нудьгувати, треба поспішати, поспішати робити добро, стати цікавим для навколишніх тебе людей, залишатися цікавим завжди, дарувати навколишнім свою енергію, знання, уміння, квапитися довідатися нове, прагнути не спізнитися. Тому в цій країні живуть тільки самі стійкі, самі терплячі, самі щирі, самі відповідальні, самі добрі, самі дивні і самі талановиті люди. І називають їх учителями.
Це мій 5-А клас
Немає коментарів:
Дописати коментар